Письменниця Галина Вдовиченко на своїй сторінці у Facebook:

Хтось на Майдані та на Грушевського. Інші тримають пости біля воріт частин внутрішніх військ та біля лікарень. Барикад усе більше по усій країні. Хтось купує кілограмами сало, телефонує мамі: нагадай, як ти казала готується сало-п’ятихвилинка? А тоді, поки вода на чай гріється, нарізає й нарізає канапки-бутерброди, поки рука не затерпне. Хтось накуповує теплі чоловічі шкарпетки та десятки пар грубих устілок до взуття 40-47 розмірів, і отримує бонус – ще три пари від продавця для хлопців. Хтось збирає вдома светри, шапки, шалики, куртки – і несе на пункти збору й відправки на Київ. Хтось мчить на своїй “Таврії” чи “Мерседесі”, жене пішки або на таксі – туди, де виникає потреба бути. Зараз для кожного є діло, було б бажання та потреба це робити.

Жінка, яка на вулиці Тролейбусній (нижня частина) у Львові, узяла на себе відповідальність за вуличну кухню для пікетувальників, і підказує дівчатам, як усе правильно організувати, розказала вчора, що минулого разу їхала до Києва в одному купе з чоловіком на ім’я Юрій та молодим хлопцем, який лише про Майдан говорив та й говорив безупину. Ця жінка запитала мовчазного сусіда, бо побачила, що він має гірський рюкзак: ви у гори? Він засміявся: ні, я теж на Майдан. Запам’ятався їй своєю усмішкою. А за кілька днів вона побачила його фото у новинах. І почула ім’я – Юрій Вербицький.

Ми усі зараз пов’язані як ніколи дотепер. Наші сліди перетинаються весь час. Ми довіряємо одне одному, приймаємо їжу з рук незнайомців, ділимося одягом, грошима, ліками, хвилюваннями та сподіваннями. Нам одночасно перехоплює дух у певні моменти – і ми одночасно віддихуємо, коли настає затишшя. Ми хвилюємося за тих, кого не знали дотепер, як за своїх близьких. Плачемо від втрат на самоті та на людях, не соромлячись емоцій та своїх змучених безсонням облич. Ми усе більше відчуваємо себе одним цілим. Ще не здоровий, але живий організм спинається на ноги, намагаючись звільнитися від тисяч хвороб, які нещадно обсіли його.